П`ятниця
29.03.2024
13:42
Вітаю Вас Гість
RSS
 
Імстичівська шкільна бібліотека
Головна Реєстрація Вхід
Петро Михайлович Світлик »
Меню сайту

Категорії розділу
Шкільні будні [42]

Наше опитування
Оцініть мій сайт

Всього відповідей: 209

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вшановуємо подвижника з Боржавської долини

  
         Українська нація упродовж драматичної історії свого роз­вит­ку завжди видавала з себе величні постаті в різних ділянках на­уки і культури, яких ніколи не огорне темінь забуття і в ду­хов­ності яких нація немовби виправляла свій історичний ріст. Во­на подарувала людству пле­я­ду вче­них та винахідників, пись­менників, поетів, ком­по­зи­то­рів, просто "чорноробів укра­їн­сь­кого письменства", що при­несли нації світову славу і поклали на олтар Вітчизни знан­ня і талант. Серед них своє скромне міс­це посідає наш земляк – ви­дат­ний закарпатський народний вчи­­тель, фольклорист, етнограф, са­мо­ді­яль­ний композитор Пет­ро Ми­хайлович Світлик. Він, будучи простим се­лянським си­ном, зу­мів піднятися до вершин загаль­но­люд­сь­кої куль­ту­ри і стати гор­дістю свого краю, своєї держави, своєї на­ції.
        "Любити свій народ, говорити його мовою, працювати для його щастя, добробуту та слави – це в інших народів зви­чай, при­родна річ, – говорив Михайло Бращайко в од­ній із своїх мов у грудні 1921 року. – А в нас? У нас це все сором, все гань­ба. У нас це вимагає сміливості, од­ва­ги, у нас це робити – жертва і просто геройство". Мож­ли­во, для когось це занадто па­фос­но звучить: "Жервенні по­ту­ги, геройська праця Петра Світ­ли­ка", можливо, хтось і не посмів ім'я якогось народного вчи­те­ля ставити поруч з та­кими високими поняттями, однак, його бі­о­гра­фія невід­дільна від долі багатьох закарпатців, яким су­ди­ло­ся жити й працювати в тяжкий міжвоєнний та повоєнний пе­рі­о­ди, в час піднесення, розквіту й придушення Карпатської Ук­­ра­ї­ни, у дні "радянської благодаті", – і він вніс по­силь­ний та до­стой­ний вклад у справу національно-культурної роз­будови За­кар­паття, а ім'я його вкарбоване золотими лі­терами в історію роз­витку українського мистецтва.
         Світлик Петро Михайлович народився 1 березня 1901 ро­ку в се­лі Імстичеві на Іршавщині в селянській родині. У 1914 році за­кінчив у рідному селі шість класів народної шко­ли (ще під час па­нування цісаря Франца Йосифа І), а у часі Першої світової вій­ни – ще і горожанську школу в Уж­городі (1920 р.).
         З дитинства мав нахил до вивчення іноземних мов: лег­ко опа­нував угорську, потім єврейську, згодом – ні­ме­ць­ку, чеську, сло­вацьку мови.
Після розпаду Австро-Угорщини і приєднання За­кар­пат­тя до Чехословаччини, Петро Світлик, "не роздумуючи, кін­цем черв­ня 1921 року сів на поїзд в Ужгород", щоб ді­зна­тися, чи справ­ді мож­на продовжити навчання в Уж­го­род­ській учи­тель­ській се­мі­на­рії. Як згадує його товариш сту­дентських років Юрій Костюк (Ю. Костьо; сьогодні ві­до­мий науковець, автор ґрун­тов­них до­слі­дже­нь в цариніму­зич­ної культури), "його відразу взя­ли на екзамен, пе­ре­ві­ри­ли музичний слух і голос, дали про­­спі­ва­ти пару тро­­парів і пу­стили до­дому із по­зи­тив­ним ви­слід­ком". Тож з 1 ве­рес­ня 1921 року Пет­роСвітлик став слухачем пер­шо­го річ­ни­ка Уж­го­род­ської учительської пре­па­рандії. Жа­дібний до на­­уки 20-річ­ний юнак з ве­ликою охотою взявся до здо­бут­тя знань, особливо відчував не­аби­який по­тяг до музичних пред­­ме­тів, до во­каль­ної та інструментальної му­зи­ки, які ви­кладав у се­мі­нарії д-р Сте­пан Фен­цик.
          Д-р Фенцик, на глибоке пере­ко­нан­ня проф. Олекси При­­хо­дь­ка, при­три­му­вався "твердої інтенції мадярської по­­літики" і сві­до­мо не вчив своїх сту­ден­тів щось розуміти в музиці, бо ця на­­у­ка достойна лише мадярських панів, а "ру­син може солому їс­ти, але співати в хорі чи брати участь в якійсь мистецькій пра­­ці – це не для нього...". Крім того д-р Фенцик був надмірно за­­ван­­та­же­ний ди­ри­гент­ською й ор­га­ні­за­торською роботою в фі­лар­монії, тож і не зміг побачити й належно оці­нити заці­кав­лен­ня Петра Світ­­лика музичними предметами.
         Та до честі д-ра Фенцика, празьке державне ви­дав­ни­цтво у 1921 ро­ці випустило у світ навіть дуже пристойний збір­ничок "Пі­­сень під­кар­патських русинів", схвалений уп­ра­вою Мука­чів­сь­кої єпархії. З-по­між тридцяти семи пі­сен­них текстів з нотами чи­­мало є таких, що й сьо­годні ви­кли­кають певний інтерес. При­сут­ність"Гімну під­кар­пат­сь­ких русинів" та "Я русин був..." О. Дух­но­вича сама собою зро­зуміла. Де­що несподіваними для нас є тут "Учі­­теся, бра­ти мої..." на слова Та­ра­са Шев­ченка, "Ой, у лузі чер­во­на ка­­лина" (текст цікаво адаптовано: "...Чогось наша Русь­кая кра­ї­на зажурилася...", "...А ми нашу Руськую кра­їну, гей, гей, роз­ве­се­лимо"). Зустрічаємо тут і "Верховино, світ­ку ти наш..." та сьо­год­ні зовсім забуту пісню на слова Ав­ґустина Воло­ши­на"Ріднеє село", музику до якої на­пи­сав сам д-р Степан Фенцик.

Автобіографія
 
         У той же час в Ужгороді вже згадуваний Олекса При­ходь­ко, зго­дом ви­кладач української мови та літератури, му­зики і співу Уж­­го­род­­ської греко-католицької учи­тель­сь­кої семінарії, заду­мав ор­га­ні­зу­ва­ти понад сточленний ста­біль­ний учительський хо­ро­вий ко­лектив. Пан При­ходько – професор першої української дер­жав­ної гімназії в Ки­є­ві, член Музичного відділу Міністерства ос­віти та Театральної ра­ди Ук­раїни, фундатор першого укра­їн­сь­кого на­ціо­наль­ного хору та учас­ник Української рес­пуб­лі­кан­ської капели, мав неабиякий досвід в ор­ганізації хорів. Тому вда­­ло піді­бра­ний репертуар, чітка організація пра­ці, серйозний під­хід до роботи приваблювали до хору викладачів і сту­ден­тів обох учительських семінарій (жіночої і чоловічої), тож у кож­­ній з них організувався свій хор. Одну з найак­тив­ні­ших ролей ві­ді­грав у хорі чоловічої препарандії Петро Світ­лик, який у своїх спо­гадах писав: "Одного дня ми до­ві­дались, що в школі буде зор­ганізований сточленний хор. Всі ми в хорі не співали, але і не мали поняття про хор". Пер­ші хорові проби показали пробіли в еле­мен­тар­ній те­о­рії музики, та щоденна терпелива й спокійна ро­бота (яка, за спо­гадами Світлика, починалася з"навчання те­о­рії во­каль­ної му­зи­ки,.. потрібної для того, аби справжньо по­ро­зу­­міти з боку мелодії, рит­му, гармонії, музичної форми роз­­учу­ва­ні хорові твори...") дала свої позитивні резуль­та­ти. Перша піс­ня, яку хор заспівав на чотири го­лоси була "Про­будилась русь" (муз. Із. Воробкевича). зі спогадів Олек­­си Приходька: "Треба бу­ло бачити обличчя співаків! Ра­дісно й зди­вовано дивився один на другого. Ми співали в гармонії? На чо­ти­ри голоси? І вийшло то нам? Самі собі не вірили. Ану ще раз! Про­си­мо ще раз! Спі­ва­ли зо мною, а ще більше без мене. Де зійшовся їх гур­ток, по­ді­лилися на го­лоси, хтось диригував, і звучало: "Задзвенімо ра­­зом, брат­тя!". Ця пісня стала їх гаслом, як заклик до праці і но­во­­го жи­ття".
А вже навесні 1921 року хор представив глядачам твори ук­ра­їн­сь­ких композиторів: Миколи Лисенка "На го­ро­ді ка­ли­нонь­ка", "Ой, ле­ті­ла горлиця", Миколи Леон­то­ви­ча "Дударик", "Щед­рик", Кирила Сте­цен­ка "Ой, видить Бог", "Добрий вечір то­бі...", "Ой, сивая і та зо­зу­лень­ка", про­пагуючи таким чином ук­ра­їн­сь­ку хорову творчість і на­­род­ні пісні в обробках визнач­них ук­ра­їн­ських ком­по­зи­то­рів. Згодом оби­два хори об'єднались із Русь­ким націо­наль­ним хором і склали ко­лек­тив десь 200-250 чол. Крім того, проф. Олекса Приходько керував і чоловічим хо­ром учи­­тельської семінарії, який 17 березня 1923 року вперше під ке­рівництвом слухача другого річника Петра Світлика ви­конав кіль­ка народних пісень: Миколи Лисенка "Ой, що ж то за шум...", "Та туман яром ко­тить­ся", Миколи Лео­н­то­вича "Гаю, гаю, зелений розмаю", "За річ­кою, за Ду­на­єм". Місцеві газети "Ру­син" та "Руська земля" схваль­но оці­нили таке виконання. Проф. Приходько вважав Пе­тра Світ­лика "дуже добрим спі­ва­ком і диригентом", тому й не див­­но, що часто на інтерних ве­чір­ках, а то й урочистостях в пре­парандії зведеним хором дири­гу­вав молодий слухач тре­тього річ­ника. Під його керівництвом ви­ко­нувались піс­ні "Стоїть явір над водою", "Як ніч мя покриє", "Ой, пі­ду я до млина" В. Ма­тюка, твори М. Ле­он­товича, М. Ли­сен­­ка, Із. Воробкевича та ін.
          Отже, як бачимо, Петро Світлик, навчаючись в Уж­го­род­ській учи­тельській семінарії, перебував в атмосфері му­зично-есте­тич­них вимог і диригентської практики. По­тім, через роки, зга­ду­ючи ті часи, уже вчитель-пенсіонер Світ­лик напише: "Великою за­слугою ентузіаста хорового мис­тецтва О. Приходька є і те, що він виховав багато мо­ло­дих диригентів, які хорове мистецтво по­нес­ли і в глухі закутки багатостраждального Закарпаття. Всі ви­хованці його зрозуміли, що хорова культура – мистецтво, а во­но – су­спільне явище, це форма суспільної свідомості". Тому й не дивно, що, покидаючи препарандію в кінці червня 1925 року, Пет­ро Світлик разом із Федором Повханом, Юрі­єм Павлюхом, Іва­ном Тимканичем, Андрієм Миньо, Фе­дором Шимоновським та ін­шими взяли на себе обо­в'я­зок до року створити навколо сво­єї шко­ли, де будуть пра­цю­вати, дитячий, молодіжний чи дорослий ко­лектив, який при­везуть на з'їзд хорів до Ужгорода і візьмуть участь в уро­чистому зведеному й окремому номері концерту. Бу­ло ви­брано чотири обов'язкові хорові пісні для мішаного хо­ру: "Ой, ви­дить Бог" К. Стеценка, "За городом качки пливуть" та "Чор­ну­ш­ко-душко" М. Леонтовича, "Ой, летіла горлиця" М. Ли­сен­ка.
І з'їзд справді відбувся 13 чер­в­ня 1926 року під де­ві­зом "На­ша ду­ма, на­ша пісня не вмре, не загине". Це бу­ла над­звичайна куль­тур­но-­ми­сте­­цька подія, велична акція, яка мала неабияке зна­чення для ос­вітнього і на­ціо­наль­но­го життя краю, за­свід­чу­ючи величезний роз­мах хорового ми­с­тецтва, прагнення по­пу­ля­ри­­зу­ва­ти національну му­зи­ку. Про ці ча­­си згадує Вікентій Шан­дор у пер­шо­му томі "Спо­­ми­нів": "У червні 1926 року в Уж­го­роді від­бувся фе­сти­­валь хорів Кар­пат­ської України, в якому взяло участь при­близно шіст­­­сот співаків. Між учасниками бу­ли ке­рів­ни­ки сіль­ських хорів: Пов­­хан з Кальника, Мі­ньо з Сто­ро­ж­ниці, да­лі – Світлик, Шимоновський та інші, яких ко­лись Олек­са При­­ходь­ко вчив. На закінчення фестивалю всі хо­рис­ти ви­­сту­пили в міському те­атрі під диригуванням Олек­си Приходька. І всі вони заспівали окрему пісню на честь присутнього єпископа Му­ка­чівської єпар­хії. Була це ду­же важлива подія в закар­пато­ук­раї­н­сь­ко­му куль­тур­но­му житті. А найважливіше те, що її ор­га­нізаторами бу­ли ук­­раїнці-русини. Я особисто був щасливий, що міг до­по­ма­гати улюб­леному про­­фе­со­ро­ві. Будучи студентом тре­тьо­го ро­ку, виконував обо­­в'яз­ки секретаря ор­ганізаційного ко­мітету фести­ва­лю, за­без­пе­чу­вав зв'я­зок між ок­ре­ми­ми хо­рами та професором, їх го­лов­ним ди­ри­ген­том.
          У зв'язку з цим мені при­га­ду­єть­ся така подія. У 20-их ро­ках ніх­то ані гадки не мав про те, щоб у греко-ка­то­ли­ць­кій пів­цо-учи­тель­сь­кій семінарії в Ужгороді міг бу­­ти учи­телем пра­вославний, та ще й ук­раїнець. Всупереч та­­ко­му ста­но­вищу, ди­ре­к­тор цього навча­ль­но­го за­кладу о. А­в­ґу­с­­тин Волошин за­про­­сив Олек­су Приходька, успіхи пе­да­го­гічної роботи якого він до­б­ре знав, викладати руську мо­ву та му­зи­ку, отже, предмети, які до­тоді ви­кладав о. д-р Сте­пан Фенцик. Се­мі­­нарія була під па­т­ронатом єпископа Му­ка­чівської єпархії, яку в ті ро­ки очолював єпископ Пап, пов­нокровний мадяр. І цей душ­пастир за­просив про­фе­со­ра Приходька до себе на авдієнцію. Єпи­скоп Пап сла­бо го­во­рив по-руськи і просив професора, аби він не ук­ра­ї­ні­зу­вав уч­­нів семінарії, майбутніх півцо-учителів єпар­хії. А про­фесор спи­тав єпи­скопа, чи може вчити молодь тою мо­­вою, якою ото го­во­рить. Єпи­с­коп, радий такому став­лен­ню про­фесора до його ви­моги, по­блаж­ли­во відповів: "Так, так, пане про­­­фесоре, вчіть їх якраз такою мовою, як сам говорите, тільки їх не ук­раї­ні­зуй­те", що професор так само щи­ро приобіцяв...".

Вхід на сайт

Пошук

Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архів записів

Сьогодні...
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Нам..уже