Меню сайту |
|
|
Категорії розділу |
|
|
Наше опитування |
|
|
Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|
|
Вшановуємо подвижника з Боржавської долини Українська нація упродовж драматичної історії свого розвитку завжди видавала з себе величні постаті в різних ділянках науки і культури, яких ніколи не огорне темінь забуття і в духовності яких нація немовби виправляла свій історичний ріст. Вона подарувала людству плеяду вчених та винахідників, письменників, поетів, композиторів, просто "чорноробів українського письменства", що принесли нації світову славу і поклали на олтар Вітчизни знання і талант. Серед них своє скромне місце посідає наш земляк – видатний закарпатський народний вчитель, фольклорист, етнограф, самодіяльний композитор Петро Михайлович Світлик. Він, будучи простим селянським сином, зумів піднятися до вершин загальнолюдської культури і стати гордістю свого краю, своєї держави, своєї нації. "Любити свій народ, говорити його мовою, працювати для його щастя, добробуту та слави – це в інших народів звичай, природна річ, – говорив Михайло Бращайко в одній із своїх мов у грудні 1921 року. – А в нас? У нас це все сором, все ганьба. У нас це вимагає сміливості, одваги, у нас це робити – жертва і просто геройство". Можливо, для когось це занадто пафосно звучить: "Жервенні потуги, геройська праця Петра Світлика", можливо, хтось і не посмів ім'я якогось народного вчителя ставити поруч з такими високими поняттями, однак, його біографія невіддільна від долі багатьох закарпатців, яким судилося жити й працювати в тяжкий міжвоєнний та повоєнний періоди, в час піднесення, розквіту й придушення Карпатської України, у дні "радянської благодаті", – і він вніс посильний та достойний вклад у справу національно-культурної розбудови Закарпаття, а ім'я його вкарбоване золотими літерами в історію розвитку українського мистецтва. Світлик Петро Михайлович народився 1 березня 1901 року в селі Імстичеві на Іршавщині в селянській родині. У 1914 році закінчив у рідному селі шість класів народної школи (ще під час панування цісаря Франца Йосифа І), а у часі Першої світової війни – ще і горожанську школу в Ужгороді (1920 р.). З дитинства мав нахил до вивчення іноземних мов: легко опанував угорську, потім єврейську, згодом – німецьку, чеську, словацьку мови. Після розпаду Австро-Угорщини і приєднання Закарпаття до Чехословаччини, Петро Світлик, "не роздумуючи, кінцем червня 1921 року сів на поїзд в Ужгород", щоб дізнатися, чи справді можна продовжити навчання в Ужгородській учительській семінарії. Як згадує його товариш студентських років Юрій Костюк (Ю. Костьо; сьогодні відомий науковець, автор ґрунтовних досліджень в царинімузичної культури), "його відразу взяли на екзамен, перевірили музичний слух і голос, дали проспівати пару тропарів і пустили додому із позитивним вислідком". Тож з 1 вересня 1921 року ПетроСвітлик став слухачем першого річника Ужгородської учительської препарандії. Жадібний до науки 20-річний юнак з великою охотою взявся до здобуття знань, особливо відчував неабиякий потяг до музичних предметів, до вокальної та інструментальної музики, які викладав у семінарії д-р Степан Фенцик. Д-р Фенцик, на глибоке переконання проф. Олекси Приходька, притримувався "твердої інтенції мадярської політики" і свідомо не вчив своїх студентів щось розуміти в музиці, бо ця наука достойна лише мадярських панів, а "русин може солому їсти, але співати в хорі чи брати участь в якійсь мистецькій праці – це не для нього...". Крім того д-р Фенцик був надмірно завантажений диригентською й організаторською роботою в філармонії, тож і не зміг побачити й належно оцінити зацікавлення Петра Світлика музичними предметами. Та до честі д-ра Фенцика, празьке державне видавництво у 1921 році випустило у світ навіть дуже пристойний збірничок "Пісень підкарпатських русинів", схвалений управою Мукачівської єпархії. З-поміж тридцяти семи пісенних текстів з нотами чимало є таких, що й сьогодні викликають певний інтерес. Присутність"Гімну підкарпатських русинів" та "Я русин був..." О. Духновича сама собою зрозуміла. Дещо несподіваними для нас є тут "Учітеся, брати мої..." на слова Тараса Шевченка, "Ой, у лузі червона калина" (текст цікаво адаптовано: "...Чогось наша Руськая країна зажурилася...", "...А ми нашу Руськую країну, гей, гей, розвеселимо"). Зустрічаємо тут і "Верховино, світку ти наш..." та сьогодні зовсім забуту пісню на слова Авґустина Волошина"Ріднеє село", музику до якої написав сам д-р Степан Фенцик.
Автобіографія У той же час в Ужгороді вже згадуваний Олекса Приходько, згодом викладач української мови та літератури, музики і співу Ужгородської греко-католицької учительської семінарії, задумав організувати понад сточленний стабільний учительський хоровий колектив. Пан Приходько – професор першої української державної гімназії в Києві, член Музичного відділу Міністерства освіти та Театральної ради України, фундатор першого українського національного хору та учасник Української республіканської капели, мав неабиякий досвід в організації хорів. Тому вдало підібраний репертуар, чітка організація праці, серйозний підхід до роботи приваблювали до хору викладачів і студентів обох учительських семінарій (жіночої і чоловічої), тож у кожній з них організувався свій хор. Одну з найактивніших ролей відіграв у хорі чоловічої препарандії Петро Світлик, який у своїх спогадах писав: "Одного дня ми довідались, що в школі буде зорганізований сточленний хор. Всі ми в хорі не співали, але і не мали поняття про хор". Перші хорові проби показали пробіли в елементарній теорії музики, та щоденна терпелива й спокійна робота (яка, за спогадами Світлика, починалася з"навчання теорії вокальної музики,.. потрібної для того, аби справжньо порозуміти з боку мелодії, ритму, гармонії, музичної форми розучувані хорові твори...") дала свої позитивні результати. Перша пісня, яку хор заспівав на чотири голоси була "Пробудилась русь" (муз. Із. Воробкевича). зі спогадів Олекси Приходька: "Треба було бачити обличчя співаків! Радісно й здивовано дивився один на другого. Ми співали в гармонії? На чотири голоси? І вийшло то нам? Самі собі не вірили. Ану ще раз! Просимо ще раз! Співали зо мною, а ще більше без мене. Де зійшовся їх гурток, поділилися на голоси, хтось диригував, і звучало: "Задзвенімо разом, браття!". Ця пісня стала їх гаслом, як заклик до праці і нового життя". А вже навесні 1921 року хор представив глядачам твори українських композиторів: Миколи Лисенка "На городі калинонька", "Ой, летіла горлиця", Миколи Леонтовича "Дударик", "Щедрик", Кирила Стеценка "Ой, видить Бог", "Добрий вечір тобі...", "Ой, сивая і та зозуленька", пропагуючи таким чином українську хорову творчість і народні пісні в обробках визначних українських композиторів. Згодом обидва хори об'єднались із Руським національним хором і склали колектив десь 200-250 чол. Крім того, проф. Олекса Приходько керував і чоловічим хором учительської семінарії, який 17 березня 1923 року вперше під керівництвом слухача другого річника Петра Світлика виконав кілька народних пісень: Миколи Лисенка "Ой, що ж то за шум...", "Та туман яром котиться", Миколи Леонтовича "Гаю, гаю, зелений розмаю", "За річкою, за Дунаєм". Місцеві газети "Русин" та "Руська земля" схвально оцінили таке виконання. Проф. Приходько вважав Петра Світлика "дуже добрим співаком і диригентом", тому й не дивно, що часто на інтерних вечірках, а то й урочистостях в препарандії зведеним хором диригував молодий слухач третього річника. Під його керівництвом виконувались пісні "Стоїть явір над водою", "Як ніч мя покриє", "Ой, піду я до млина" В. Матюка, твори М. Леонтовича, М. Лисенка, Із. Воробкевича та ін. Отже, як бачимо, Петро Світлик, навчаючись в Ужгородській учительській семінарії, перебував в атмосфері музично-естетичних вимог і диригентської практики. Потім, через роки, згадуючи ті часи, уже вчитель-пенсіонер Світлик напише: "Великою заслугою ентузіаста хорового мистецтва О. Приходька є і те, що він виховав багато молодих диригентів, які хорове мистецтво понесли і в глухі закутки багатостраждального Закарпаття. Всі вихованці його зрозуміли, що хорова культура – мистецтво, а воно – суспільне явище, це форма суспільної свідомості". Тому й не дивно, що, покидаючи препарандію в кінці червня 1925 року, Петро Світлик разом із Федором Повханом, Юрієм Павлюхом, Іваном Тимканичем, Андрієм Миньо, Федором Шимоновським та іншими взяли на себе обов'язок до року створити навколо своєї школи, де будуть працювати, дитячий, молодіжний чи дорослий колектив, який привезуть на з'їзд хорів до Ужгорода і візьмуть участь в урочистому зведеному й окремому номері концерту. Було вибрано чотири обов'язкові хорові пісні для мішаного хору: "Ой, видить Бог" К. Стеценка, "За городом качки пливуть" та "Чорнушко-душко" М. Леонтовича, "Ой, летіла горлиця" М. Лисенка. І з'їзд справді відбувся 13 червня 1926 року під девізом "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине". Це була надзвичайна культурно-мистецька подія, велична акція, яка мала неабияке значення для освітнього і національного життя краю, засвідчуючи величезний розмах хорового мистецтва, прагнення популяризувати національну музику. Про ці часи згадує Вікентій Шандор у першому томі "Споминів": "У червні 1926 року в Ужгороді відбувся фестиваль хорів Карпатської України, в якому взяло участь приблизно шістсот співаків. Між учасниками були керівники сільських хорів: Повхан з Кальника, Міньо з Сторожниці, далі – Світлик, Шимоновський та інші, яких колись Олекса Приходько вчив. На закінчення фестивалю всі хористи виступили в міському театрі під диригуванням Олекси Приходька. І всі вони заспівали окрему пісню на честь присутнього єпископа Мукачівської єпархії. Була це дуже важлива подія в закарпатоукраїнському культурному житті. А найважливіше те, що її організаторами були українці-русини. Я особисто був щасливий, що міг допомагати улюбленому професорові. Будучи студентом третього року, виконував обов'язки секретаря організаційного комітету фестивалю, забезпечував зв'язок між окремими хорами та професором, їх головним диригентом. У зв'язку з цим мені пригадується така подія. У 20-их роках ніхто ані гадки не мав про те, щоб у греко-католицькій півцо-учительській семінарії в Ужгороді міг бути учителем православний, та ще й українець. Всупереч такому становищу, директор цього навчального закладу о. Авґустин Волошин запросив Олексу Приходька, успіхи педагогічної роботи якого він добре знав, викладати руську мову та музику, отже, предмети, які дотоді викладав о. д-р Степан Фенцик. Семінарія була під патронатом єпископа Мукачівської єпархії, яку в ті роки очолював єпископ Пап, повнокровний мадяр. І цей душпастир запросив професора Приходька до себе на авдієнцію. Єпископ Пап слабо говорив по-руськи і просив професора, аби він не українізував учнів семінарії, майбутніх півцо-учителів єпархії. А професор спитав єпископа, чи може вчити молодь тою мовою, якою ото говорить. Єпископ, радий такому ставленню професора до його вимоги, поблажливо відповів: "Так, так, пане професоре, вчіть їх якраз такою мовою, як сам говорите, тільки їх не українізуйте",– що професор так само щиро приобіцяв...".
|
|
Вхід на сайт |
|
|
Пошук |
|
|
Календар |
« Березень 2024 » | Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд | | | | | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
|
|
Архів записів |
|
|
Сьогодні... |
|
|
Нам..уже |
|
|
|