Імстичівський монастир було засновано у другій половині XVII ст. Виникнення цієї обителі пов’язано із діяльністю православного єпископа Йоанікія Зейкана, останнього православного Мукачівського єпископа († 1686 р.). Першою згадкою про заснування монастиря є дарча грамота пана Улашина від 16 червня 1654 р. Із згаданої грамоти можна зробити висновок, що Імстичівський монастир існував у 1654 р., а можливо й раніше.

           Існують фактичні підтвердження значного розвитку господарства обителі вже на ранніх етапах її діяльності. 

           У другій половині XVII ст., монастир мав досить добре господарське становище, володів значними територіями, які через дарування продовжували збільшуватись, а також, певними грошовими ресурсами, які навіть давав у позику. 

          Важливою подією для обителі було юридичне підтвердження маєтків, яке виклопотав Йоан Мстицеї, у грамоті від 10 лютого 1676 р. Цей документ, деякі історики вважають початком заснування монастиря. 

         В історичному документі „Грамота жупного собрания Бережской жупы об утверждении завещания дворянина Йоанна Мистицеи о передаче земли Имстичевскому монастырю” згадується, що на похоронах Йоанікія Зейкана у 1686 р., був присутній мукачівський настоятель ієромонах Методій Раковецький; тут-таки повідомляється про обрання нового ігумена ієромонаха Дорофея та ще трьох отців даного монастиря – оо. Атанасія, Теодосія та Йоанікія. На основі цього документу, можна зробити висновок про значний розвиток Імстичівського монастиря, який мав достатній кількісний склад та володів маєтками. Доходи монастиря збільшувалися за рахунок оренди майна.

        У 1733 році, відбулася спроба об’єднати закарпатські монастирі в одну Провінцію. Внаслідок цього, ігумени усіх монастирів, в тому числі й Імстичівський, признали „законное послушаніе” ігуменові Мукачівського монастиря, який був зобов’язаний їхні монастирі „ведлуг регули святой − посипати и о них попеченіе мати”. Так, першим Протоігуменом став тодішній ігумен Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі, о. Григорій Булко ЧСВВ († 1742), від якого властиво починається список Василіянських Протоігуменів на Закарпатті. Таким чином, Імстичівський монастир вже не існував сам-по-собі, а став приналежним до Провінції Василіянського Чину, яка об’єднувала усі монастирі на Закарпатті.

        В інвентарному описі за 1756 р. зазначено, що ігуменом в Імстичівському монастирі був о. Боніфацій Грецула, крім нього тут жили ще 5 монахів, а сам монастир мав досить велике господарство.

        При Імстичівському монастирі існувала також початкова школа, а викладали там Йоанікій Зейкан та Арсеній Коцак. О. Арсеній створив слов’яно-руську граматику, яку і викладав, будучи професором в різних монастирях, зокрема у Імстичівському. 

        За особовим переписом у 1775 р., ігуменом у Імстичівському монастирі був о. Гавриїл Бачинський, а монахів налічувалося дев’ять осіб.

         Важливою подією було надання монастирю офіційного статусу за рішенням церковного конвенту від 1779 р.

        Існує детальний опис Імстичівського монастиря за 1865 р. На той час тут знаходилося 5 монахів і вдвічі більше прислуги. Церква св. Архистратига Михаїла була збудована з каменю ще у 1798 р.; кам’яний монастир побудовано ще раніше – у 1773 р.; маюрня для прислуги, збудована у 1843 р., складалася з двох будинків; господарські прибудови для тварин споруджувалися разом з маюрнею. Монахи мали город, 10 уліїв пчіл, виноградник та сад із різними плодовими деревами. Крім того, монастир володів млином, що був зданий в оренду за відповідну плату. Церковний інвентар монастирської церкви був досить обширний, а літургійні книги становили стандартний набір, який необхідний для відправлення усіх богослужінь. Особливо тут було розвинуто тваринництво – у великій кількості утримувались: коні, воли, корови, вівці, барани, кози, ягнята, свині. Відомо про забезпечення і господарським інвентарем – вози, плуги, борони, сокири, коси. З опису зрозуміло, що Імстичівський монастир мав достатньо споруд і господарство, яке приносило великі прибутки.

         Внаслідок загального занепаду Василіянського Чину на Закарпатті, настав занепад і в Імстичівському монастирі. Щодо економічного занепаду, то станом на 1896 р., Імстичівський монастир мав боргів на суму 1800 форинтів. Згідно з договору купівлі-продажу від 19 липня 1899 р. у с. Кішфалуд було продано нерухомість Імстичівського кляштору Естері Шенфелд. За рішенням відповідних органів 9 січня 1900 р., власність обителі остаточно закріплювалась за новим власником. 

         Занепад також настав і в духовному житті ченців та у їхній діяльності. Такий стан монашого життя, запанував у цілій Австрійській імперії. Тому для піднесення чернечої карності 1852 р. Папа Пій IX наказав провести канонічну візитацію усіх монаших Чинів і Згромаджень імперії.

         У 1903 р. було прийнято постанову про необхідність проведення реформи чернечого життя у Провінції. Імстичівський монастир був одним з останніх, у якому було проведено реформу. Він продовжував виконувати свої релігійні функції, але перебував у вкрай занедбаному стані. 

        24 вересня 1931 р. о. Гліб Кінах ЧСВВ, за дорученням Протоархимандрита Діонізія Ткачука ЧСВВ і згодою протоігумена о. Йоакима Хоми ЧСВВ, дав розпорядження о. Петру Булику ЧСВВ перейняти Імстичівський монастир. Перебирання обителі відбулося 26 вересня 1931 р. Настоятелем монастиря став о. Петро Котович ЧСВВ. 

          У 1939 році, Карпатська Україна була остаточно окупована угорцями. Внаслідок цього, змінилось становище василіанських монастирів на у краї. Проукраїнськи налаштовані монахи-василіяни, стали об’єктом переслідування окупантів, які захопили державу. 

         Першим на черзі у розправі, став Імстичівський монастир, де нібито тримали січовиків. 18 березня 1939 р. було обстріляно монастир, хоча ні зброї, ні тим більше січовиків там не було. Настоятель о. Петро Котович перейшов у Мукачівський монастир і 20 квітня переїхав до Югославії, а ігуменом у Імстичеві було призначено нереформованого о. Мефодія Кралицького. 

         У той час на Закарпатті було створено „Провінцію Василіанського Чину Св. Йосафата в Угорщині”, яка була розділена на своєрідні самоврядні віце-провінції – угорську, руську та румунську. Імстичівський монастир став приналежним до руської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum), яку очолював о. Антоній Мондик ЧСВВ. Настоятелем монастиря тоді був о. Іван Сідей ЧСВВ, а монаша спільнота складалася із шести осіб. 

        На початку 1945 року, Угорщина була окупована радянськими військами. Монастирі поодиноких національних груп Василіянської Провінції в Угорщині стали знову поділені політичними кордонами. Імстичівський монастир опинився на території Радянської України і в скорому часі, як і всі інші василіанські монастирі на Закарпатті, став об’єктом переслідування з боку Радянської влади. 

        Метою тогочасної політики було знищення греко-католицької Церкви. Проводилась масова ліквідація і закриття усіх василіанських монастирів. Основними причинами закриття вказувалося „наближення до кордонів та вороже ставлення до Радянської влади”. Щоправда, Імстичівський монастир в той період, відіграв своєрідну роль для місцевих василіян. Він був закритий останнім, а отже – залишався єдиним пристановищем для усіх монахів-василіян на Закарпатті.

       Після закриття інших монастирів, всіх василіян, яких нараховувалося тоді 47 осіб, розмістили у існуючому ще Імстичівському монастирі. Настав період, коли він став тимчасовою тюрмою для ченців, адже більшість з них, було вивезено звідти до карних таборів. 

        Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР Петро Вільховий, 13 серпня 1949 р. дав розпорядження своєму підлеглому в Закарпатській області Миколі Распутьку, вивчати діяльність монахів у Імстичівському монастирі. І вже 29 вересня 1949 р., Микиті Хрущову були направлені пропозиції про необхідність закриття останнього монастиря. Про закриття обителі йшлося також 15 листопада 1949 р., коли Уповноважений Петро Вільховий повідомив Уповноваженого Михайла Распутька про недоцільність передавати монастир православній громаді, а віддати сусідньому селу для відкриття там семирічної школи. 

         У квітні 1950 р. було остаточно закрито монастир в Імстичеві. Уповноважений в справах РПЦ в Закарпатській області Антон Шерстюк, інформував вище владне керівництво, що із закриттям Імстичівського монастиря успішно відбулась „самоліквідація” останнього форпосту греко-католицької Церкви на Закарпатті. 

        Із закриттям Імстичівського монастиря було ліквідовано останній, активно діючий осередок греко-католицької Церкви не лише на Закарпатті, а й в Україні загалом. 

        Щоправда, після офіційного закриття монастиря, деякі монахи не покинули обитель в Імстичеві. Надсилалися прохання до Уповноваженого у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР по Закарпатській області відновити діяльність монастиря, але відповідь була одна – відкрити не можна, оскільки греко-католицька Церква „об’єдналася” з православною.

        Після відмови ігумена Імстичівського монастиря о. Івана Сідея покинути монастир і перейти у православ’я, його було заарештовано за „самогоноваріння”. Закарпатський обласний суд засудив його на 3 роки позбавлення волі. Довгий час він працював у таборі ГУЛАГу в м. Запоріжжя на каменоломні. Там із ним трапився прикрий інцидент – поїзд відрізав йому ногу. Після лікування повернувся на Закарпаття і проводив підпільну душпастирську роботу. 

       Після легалізації греко-католицької Церкви, монастир у Імстичеві відновив свою діяльність. Василіянам було повернуто монастирську церкву і частину монастирського корпусу. Однак більшу частину монастиря займала допоміжна школа-інтернат, розміщена тут за часів Радянського Союзу. 

      У 2009 році було відновлено Василіянську Провінцію св. Миколая, у склад якої входить Імстичівський монастир. 

     Цього ж року, 17 липня, отці і брати Імстичівського монастиря, після попереднього попередження Протоігуменом усіх необхідних державних установ, перебрали від Імстичівської школи-інтернат усе майно, що належало монастирю раніше, зокрема − монастирські приміщення, які школа використовувала як спальний корпус для учнів.

Імстичово: монастир святого архистратига Михаїла

        Старовинний василіанський монастир стоїть в Імстичовому на горі Бокочовиця. Цей осередок молитовного життя і духовного подвигу над мальовничою долиною річки Боржава на Закарпатті — Срібній землі — століттями розділяє долю українського народу.

        Село Імстичово теперішнього Іршавського району відоме у писемних джерелах із 1351 р., коли було уперше згадане як Мстичово — Misztice. Із часів великого князя київського Володимира Святославовича ці слов’янські землі перебували у складі Київської Русі. Згодом протягом століть вони входили до Берегівського комітату або жупанії Угорського королівства, а також недовго до складу Галицько-Волинського князівства. Утім, незважаючи на давність самого поселення, згадки про осередок чернечого життя у ньому з’явилися тільки у XVII ст. І першою інформацією про монастир є дарча грамота селянина Улашина, датована 16 липня 1654 р.:

    "Я, на ім’я Улашин, який живе у селі Мстичеві зі своїми синами Ільком і Томою, знаючи, що мої сини після моєї смерті невелику пам’ять за мною вчинять і пам’ятаючи про кінець життя мого, віддаю під монастир гору свою, яка моя власна. І так на вічні часи даю владиці Йоаникію та інокам, які будуть у тому монастирі Мстичівському, за свою душу та за відпущення гріхів моїх, родичів моїх, дідів і прадідів…”

       З документа невідомо, чи існував монастир до даровизни Улашина, а підстав для ствердної відповіді на це питання інші джерела не дають. Натомість, привертає увагу зв’язок з обителлю уродженця Імстичева Йоаникія Зейканя, якого окрім грамоти Улашина згадує також "Жалоба мстичевскаго немеша (шляхтича - авт.) пана Зейкана” від 1656 р. Спершу він, шляхтич за походженням, був місцевим парохом, а в 1651-1687 рр. — православним мукачівським єпископом. А ще із запису Улашина відомо, що ігуменом обителі був син цього владики.

     "По смерті жінки заснував у Імстичеві монастир, де й сам жив з монашою братією. Княгиня (Сузанна Лорантфі, дружина Юрія І Ракоці — прим. ред), проти волі духовенства, займенувала його мукачівським єпископом, щоб тільки не допустити до Мукачева єп. Партенія Петровича (1651-1665), який 1646 р. прийняв унію. Зейкань у рр. 1661-1664 розбудував монастирську церкву на Чернечій Горі, де знаходилася тоді єпископська резиденція,” — подає о. А. Пекар у першому томі "Нарису історії Церкви Закарпаття”.

       Як свідчив напис на кам’яній таблиці, розміщеній справа від входу у цей храм, що простояв у Мукачевому до 1826 р., за будівельними роботами єрарх стежив зі своєї резиденції в Імстичеві. Але сталися кардинальні зміни: княгиня-вдова по Юрію ІІ Ракоці Софія з роду Баторій навернулася у католицтво і вже у 1664 р. впустила до Мукачева з’єдиненого єпископа Партенія Петровича, а єпископа Зейканя змусила остаточно перебратися до Імстичівської обителі. Про наступні події у джерелах немає єдності, а тому виникло декілька версій їх перебігу. Так, о. А. Пекар зазначав, що на своїй малій батьківщині єпископ Зейкань затримався ненадовго і перебрався до Углянського монастиря, звідки урядував українськими парафіями Марамороської єпархії. На користь цього має свідчити знайдена о. Михайло Вавриком інформація про те, що у 1665 р. Імстичівський монастир став унійним. Але цьому перечить запис у пом’янику чернечої обителі, вірніше його збереженій копії від 1880 р. У документі йдеться про те, що 8 листопада 1686 р. владика Зейкань помер в Імстичовому і після його смерті ігуменом монастиря обрали єромонаха Доротея.

        "З грамоти від 19 лютого 1687 р. довідуємось, що ігумен Імстичівського монастиря єромонах Доротей відправляє до тих, що не визнали єдність з Апостольським престолом… єромонахів Дософея і Єфрема сповістити їх про те, що обкрадають володіння монастиря, котрий, до того ж, варто було б заново перекрити, і тому просить у них допомоги,” — читаємо у рукописі "Історії Імстичівського монастиря святого Архистратига Михаїла Чину Святого Василія Великого УГКЦ” теперішнього ігумена обителі о. Михаїла Станка.

         Відомо, що у рік смерті Й. Зейканя в Імстичовому було четверо ченців. На перший погляд обидві версії суперечать одна іншій, але їх може узгодити припущення, що 1665 р. — формальна дата переходу обителі до єдності з Апостольським Престолом у Римі. Справді, оскільки мукачівська катедра тоді вже стала унійною, то відповідного статусу мали набути усі її парафії та монастирі. Насправді ж в Імстичовому жили численні родичі владики Зейканя — власники значних маєтностей, які його підтримували.

         Показово, що долю владики Йоаникія Зейканя повторив його послідовник і ставленик вороже налаштованих до католицизму угорських магнатів-кальвіністів — єромонах Методій Раковецький. Його у 1686 р. настановили православним єпископом у Мукачеві з дозволу керівників повстання під проводом Імре Текелі, які захопили Мукачево. Коли ж австрійські війська перемогли і на мукачівську катедру з Риму за порадою київського з’єдиненого митрополита Кипріяна Жоховського (1674-1693) призначили єпископом Йосифа де Камілеса (1690-1704/1706), Раковецький також утікав на Мараморощину через Імстичівський монастир.

       "Щойно з упадком Ракоціїв 1708 р. не стало головної опори закарпатського православ’я, що зосереджувалося біля осідку нез’єдинених мармароських владик у мстичівському манастирі”, — зазначав про ті часи на Закарпатті о. М. Ваврик.

        Щодо Зейканів, то вони згадувані у документах аж до ХІХ ст. Причому 3 лютого 1727 р. під актом відновлення унії у Великому Севлюші (Виноградовому — прим. ред.) серед 49 священиків підписався також імстичівський парох Іоанн Зейкань. Того ж року ченці Імстичівського монастиря підпорядкувалися з’єдиненому єпископові Юрію Бізанцію, який 8 травня 1727 р. прийняв і підписав фундаційну грамоту обителі.

        У XVIII ст. до монастиря в Імстичовому приєднали обителі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Бороняві та святого Миколая у Заріччі (у 1750 р.). І якщо перший знову став незалежним, то на місці другого згодом залишилася тільки капличка. У 1733 р. ігумени Малоберезнянського Імстичівського, Зарічанського та Краснобрідського монастирів зобов’язалися підпорядковуватися настоятелеві монастиря в Мукачевому. Таким чином була започаткована єдина у краї василіанська провінція. Станом на 1767 р. Імстичівська обитель належала до восьми найбільших василіанських чернечих осередків у Закарпатті, окрім яких існувало ще 13 менших. У 1756 р. в монастирі перебували п’ятеро ченців на чолі з о. Боніфацієм Грецулою, у 1775 — дев’ятеро, 1795 — семеро.

        "У червні 1756 р. Манасій Пукач та Йоанікій Скрипка провели канонічну візитацію монастирів Мароморощини, між якими фігурує й Імстичівський монастир. Зокрема, вони зазначили, що в монастрі є три старі келії та трапезна. Всі вони в занедбаному стані і потребують капітального ремонту. Натомість дерев’яна церква в значно кращому стані і не викликає занепокоєння. Також дзвіниця, на якій знаходяться чотири дзвони, перебуває в доброму стані,” — подає о. М. Станко.

        Монастир утримував значне господарство і мав наділи у чотирьох селах, 33 селянських господарства. Розвитку його сприяли численні пожертвування. Так, 6 липня 1765 р. Гриць Попович-Зейкань подарував обителі дві ниви у "Волосій долині”, а в 1781 р. великий землевласник граф Шенборн визнав право монастиря на ділянку землі згідно з угодою, укладеною із єпископом Андрієм Бачинським. У той час ченці вже перебралися до нових келій, збудованих знову таки з ініціативи щойно названого владики у 1772-1773 рр. Обитель пережила йосифінську касату, а протягом 1797-1798 рр. у ній тривала реконструкція церкви, започатковані відпусти на свята св. Архистратига Михаїла та Різдва Пресвятої Богородиці, до яких у 1892 р. завдяки єпископу Юрію Фірцаку додано ще один — у празник Вознесіння Господнього.

        У ХІХ ст. Імстичівський монастир увійшов з початковою школою, в якій навчалися вихідці з простолюду і з якої вийшли викладачі Йоаникій Зейкан та Арсеній Коцак ЧСВВ. Останній також був наставником новиків у Краснобрідському монастирі, автором правил для монахів у поетичній формі, слов’яно-руської граматики та опису скасованих монастирів Мараморощини. Загалом в обителі у 1816 р. перебували семеро монахів, у 1821 — п’ятеро, 1837 — шестеро, 1856 — четверо, 1866 — п’ятеро і 1870 — шестеро.

        Настоятелем Імстичівського монастиря у 1915-1939 рр. був єромонах-василіянин Петро Котович — активний учасник місійного руху, автор повчань на теми тверезості "На здоров’я”, "П’яницям на закуску”, "Погарчик для тверезих” (усі 1925 р.), "Мукачівського паломника” (1931 р.) та, імовірно, "Молитовника Руського народу”. Оновлення чернечого життя — реформа Василіянського чину — прийшло в Імстичово у 1931 р. Василіяни оновили монастирську церкву. Розписи у синьо-жовтих тонах у ній виконав професор Василь Королів-Старий. Відбувалися людні відпусти: тільки на празник Різдва Пречистої Діви Марії у монастирі зібралися вісім тисяч паломників. Але реалізувати всі задуми не вдалося: 2 листопада 1938 р. відбувся "Віденський арбітраж”, на якому Німеччина та Італія прийняли рішення про передачу частини Карпатської України — найродючіші низинні землі з містами Ужгород, Мукачево та Берегово — зі складу Чехословаччини Угорщині. Уже 12 листопада угорській війська зайняли ці терени і Мукачівська греко-католицька єпархія виявилася розділеною новим кордоном. У складі автономної Карпатської України залишилися монаші обителі на Чернечій Горі біля Мукачевого, у Малому Березному, Імстичовому та Бороняві. Та уже в ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорські війська за підтримки нацистів розпочали війну проти Карпатської України.

        "Після донесення на ігумена Імстичівського монастиря єромонаха Петра Котовича ЧСВВ місцевого жителя "Дуута” у відділення жандармерії міста Мукачева, мовляв він переховує в монастирі Січових стрільців — захисників Карпатської України, 17-19 березня 1939 року угорські війська напали на Імстичівський монастир. Зокрема, розпочали обстріл ще від річки… тоді один танк разом зі стрільцями угорського війська виїхав на гору, заїхав на подвір’я монастиря і, обертаючись, по черзі обстрілював усі вікна, а угорські солдати кидали гранати у келії,” — пише о. М. Станко.

      Мадярські вояки прострелили також запрестольну ікону Матері Божої Імстичівської, яка збереглася до наших днів. Насправді січовиків у чернечому осередку не було і все ж настоятеля та двох ченців окупанти ув’язнили, а потім його зобов’язали перебувати у Мукачівському монастирі. Зрештою, згідно з рішенням угорського військового коменданта, усі ченці, які не є уродженцями Закарпаття, повинні були покинути край. Ігумен Петро Котович 20 квітня 1939 р. виїхав у Югославію. Багатьох інших василіан ув’язнили до концтабору Варю-Лопош. Деякий час настоятелем в Імстичовому був о. М. Кралецький ЧСВВ, після нього — єромонах В. Жаткович, а з 28 травня 1943 р. — єромонах Іван (Теодор) Сідей.

      На час приходу радянської влади монастир володів 50 га землі, чотирма парами коней, коровами, козами, реманентом та великим садом. Усе це забрали у 1945 р., а через два роки обитель перетворили у в’язницю для василіан з усієї провінції Святого Миколая. Першими сюди у березні 1947 р. перемістили 32 ченців із Чернечої Гори, а згодом — із Малого Березного, Бороняви та Середнього.

     "І так повезли їх через місто до маленького й найбіднішого манастирця в Імстичеві коло Білок, де вони мусіли спати по коридорах на підлозі в очікуванні дальшої депортації. Та бідні мешканці Імстичева, навіть православні, з плачем приносили нашим вигнанцям матеріальну допомогу, щоб забезпечити їм можливий прожиток, поки наступного року не вивезено їх на схід, де за ними пропав усякий слід…” — писав о. М. Ваврик.

     У серпні того ж року імстичівському настоятелеві Івану (Теодору) Сідею та єромонаху Борису Краснобродському пропонували закрили монастир. Після відмови зробити це на території обителі почали будувати школу для неповносправних дітей, а храм і корпуси келій передали для господарських потреб. Ігумен змушений був жити у місцевого жителя М. І. Зейканя. Зрештою, у квітні 1950 р. обитель закрили, а ченців відправили у тюрми. Настоятеля "засудили” до трьох років ув’язнення з конфіскацією майна нібито за самогоноваріння. Спершу єромонах Іван (Теодор) Сідей був на каменоломнях, а потім — на залізниці, де потяг відрізав йому ногу. У 1951 р. він повернувся на Закарпаття, де до 1980-х рр. продовжив служити підпільно.

      В Імстичовому на монастирській церкві в радянські часи замість хреста почепили п’ятикутну зірку. Доступ для віруючих туди був закритий, але у селі поселився колишній ігумен Мукачівського монастиря єромонах-василіянин Іван Сатмарій.

    "Він живе у сестри і є 12 членом її сім’ї (у сім’ї 8 дітей). Ця сім’я живе добре. Православний священик говорить: "У церкву ходять усі, але за рік жодної людини я не похоронив, жодної дитини не хрестив, жодної пари не вінчав, а були похорони, весілля, народження. Усі ці треби таємно здійснює Сотмарі” — повідомляв 10 грудня 1956 р. уповноважений Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Корчовий.

     Також у сусідніх з Імстичовим Білках служив єромонах Павло (Петро) Мадяр. Релігійне життя греко-католиків продовжувалося, незважаючи на заборони, і вже з 1985 р. жителі Імстичева почали звертатися до влади щодо відновлення монастиря. У 1986 р. віруючі на чолі з о. Іваном Сідеєм та о. Павлом Мадярем почали збиратися на монастирському кладовищі для богослужінь. На тому ж цвинтарі у 1989 р. похоронили останнього передвоєнного ігумена Івана Сідея, який відійшов у вічність 7 листопада цього року. Його наступником став Микола Шепа, який перейняв монастирську церкву у 1990 р., помер 11 серпня 1992 р. і також похований біля обителі. У 1992-1994 рр. настоятелем в Імстичовому був о. Павло Мадяр, у 1996-1994 рр. — о. Софрон Попадюк, 2001-2004 рр. — о. Мелетій Рішко, 2004-2006 рр. — о. Віктор Батіг, 2006-2012 — о. Климентій Рішко, а з 18 березня 2012 р. — Михаїл Станко.

      Із 21 липня 1994 р. василіанський монастир в Імстичовому — у переліку пам’яток архітектури та містобудування України національного значення. Та частину пам’ятки досі займає школа-інтернат. При обителі діє загін скаутів, започаткований єромонахом Софроном Попадюком за зразком католицького скаутського руху Європи.

      Відпусти у монастирі відбуваються на празники святого Архистратига Михаїла — 21 листопада, Різдва Пречистої Діви Марії — 21 вересня та Вознесіння Христового — на сороковий день після Пасхи. Ікону Пресвятої Богородиці, ту саму яку пошкодили угорці у 1939 р., місцеві жителі вважають чудотворною.

• 2013 Березень
• 2013 Вересень
• 2013 Жовтень
• 2013 Листопад
• 2013 Грудень
• 2014 Січень
• 2014 Лютий
• 2014 Березень
• 2014 Квітень
• 2014 Травень
• 2014 Вересень
• 2014 Жовтень
• 2014 Листопад
• 2014 Грудень
• 2015 Березень
• 2015 Квітень
• 2015 Травень
• 2015 Вересень
• 2015 Жовтень
• 2015 Листопад
• 2015 Грудень
• 2016 Лютий
• 2016 Березень
• 2016 Квітень
• 2016 Вересень
• 2019 Травень
• 2021 Жовтень
• 2021 Листопад
• 2021 Грудень
• 2022 Лютий
• 2024 Січень