Легенди

Село было ще тогды, коли сюды татары, песьоголовці, ходили. Із горі прийшло сюды двоє людей,

котрі утікали перед татарами, бо боялися, що їх понесуть у полон. Тогды люде дуже боялися од татар,

бо кого они имили у свої руки, більше живого не пустили. Тоді люде жили пиля ріки Бержави, бо

давно люде жили коло рік. Потому люде розмножилися і мусили йти дале. Єден чоловік пошов наліво.

Він звався Лука, й зато село звуть Луковом. А другий чоловік пошов направо й засновав село Имстичево.

 У Имстичеві люди учинили монастир, бо єден богатьй чоловік, Иоан Зейкан, передав свою землю на

будованя монастиря. Люде выбрали місто на березі і там ізбудовали монастир. Обвели єго міцним муром

 із каміня, а усередині учинили монастир из дерева. Иоан Зейкан став першим монахом у Имстичевскім

монастири. Він пак пізніше став і єпископом мукачевским. У сім монастири кончили черці водосвятя,

котрим бісів ізганяли, і мстилися на них. Зато постало ізпершу Мистичево, а потому перемінили на Імстичево.

 На сім місті єсть і тепер другий, великій монастир, в котрім і тепер черці ізганяют бісів, і двічі на рік одбываєся

в нім великій одпуст.

..................................................................................................................................................................................

За селом Імстичевим є печера. Її називають Мстичівкою. Ще при панщині в тій печері поселилися опришки.

Вони панів грабували - мстили їм за муки, які терпів народ на панщині. Тому й дістала печера назву - Мстачівка.

А вже від тієї печери походить назва потоку і назва села.

..................................................................................................................................................................................

ЛЕГЕНДА №1

За цією легендою наше село та сусіднє село Луково взяли початок від великого поселення, яке мешкало в

урочищі Млинівці біля Боржави. Це село називалося Камерданово. Весною річка завжди розливалась і

затоплювала прилеглу територію, завдаючи великої шкоди посівам. Через це люди вирішили поселитися на

 сучасні пагорби. Переселення відбувалося у двох напрямках. Одні пішли з Луком Фантою до Вісища і

заснували село Луково. А інша частина поселилася біля потічка Мстичівка, і назвали село на його

честь – Мстичево. А вже з часом для зручності вимови, додали букву «і», вийшло – Імстичево.

..................................................................................................................................................................................

ЛЕГЕНДА №2

Ця легенда пов’язує назву нашого села зі словом «мстити».

На наше село часто нападали татари. Вони приходили з боку Хуста і спускалися на село через ущелину

Близнюки, яка густо заросла великими дубами. Селяни не могли відкрито вступити у боротьбу проти

 поневолювачів, а тому вони придумали свою лінію оборони. Зрубавши ліс по обидва боки вони спустили

колоди на нападників, коли ті знову захотіли пограбувати поселення. Так селяни відімстили за кривду і

отримали назву Мстичево для свого поселення.

За цією легендою Мстичево існувало вже у XVI ст. і має історичну основу. Тобто її можна було б вважати

істинною, якби не наступна легенда…

..................................................................................................................................................................................

ЛЕГЕНДА №3

У цій легенді говориться про хороброго боярина на ім’я Мстич. В цей час наш край належав до Київської Русі.

Монголо-татари пройшли шлях аж до Центральної Європи, і зрозуміло, наші землі також зазнали їхнього нападу.

 І от , щоб нападники змогли увійти до Мукачівського замку, вони взяли в полон гарних дівчат, і гнали перед

 собою. Серед них була кохана Мстича, і він пішов її рятувати. Дівчина загинула, закривши своїм тілом Мстича

від ворожої стріли. Ця легенда написана віршованою формою невідомим поетом, і тісно перекликається із

іншою розповіддю.

..................................................................................................................................................................................

ЛЕГЕНДА №4

У нашому селі жила красуня, кращої за яку у світі не було, але угорський король насилу забрав її до свого замку.

 Скільки хлопців хотіли її визволити і помститися королеві, спаливши замок! Зробивши це, їх поселення назвали

Мстичевом, бо там жили мстителі. Є такі припущення, що Мстич, який об’єднав людей для визволення дівчат

ярина і, вірогідно, народну назву Мстич. Він відбудував наше село, і, як виходить з цього назвав його своїм

народним «ім’ям» – Мстичево. 

..................................................................................................................................................................................

ПРІЗВИЩЕ ЗЕЙКАН- НАЙДАВНІШЕ У СЕЛІ

З останньої легенди видно, що прізвище Зейкан – найдавніше у селі. Рід Зейканів бере свій початок

 із 1400 року. Колись мужній воїн Зейкан визволив із полону угорського князя Гундарі. За це він отримав

 високий титул «нямешів», що означає «благородний», «благочестивий». Підтвердженням цього став

 герб із зображенням воїна із шаблею у верхній частині дерева, яке оповила змія і домінування трьох

кольорів – червоного, синього та білого. Саме від цього герба взяли початок Імстичівські печаті.

Наступним відомим представником родини Зейканів є Іоаникій Зейкан – наступник Мстича і засновник

 Михайлівського монастиря (див. фото). Його нащадок Іван Олексійович Зейкан, найімовірніше – племінник

 мав гарну освіту. Середню здобув у Сатмарі (Румунія), вищу – у Львівському, Празькому та Віденському

 університетах. Завдяки відмінним знанням латинської мови, російське посольство у Відні запросило студента

університету Івана Зейкана працювати у посольстві.

             1702 року Іван Зейкан переїхав до Москви. Там він працював перекладачем Посольського приказу.

Відправляючи у 1708 році на навчання в Європу своїх двоюрідних братів Олександра та Івана Наришкіних,

 Петро I послав з ними наставником та гувернером Івана Зейкана. Після повернення в Росію, цар призначив

Івана Зейкана вчителем свого онука (майбутнього царя Петра II). Але після раптової смерті Петра I

в 1725 році, закарпатець потрапив у немилість. Певний час він знаходився під домашнім арештом. Потім,

 за секретною вказівкою, опального Зейкана в 1727 р. відправлено на Закарпаття, а його майно конфісковано.

Проти цього протестував малолітній цар і вимагав повернення свого наставника у Петербург. Згодом, уже

ступивши на престол, Петро II вимагав від австрійців повернути Зейкана в Росію. Однак ті не відгукнулися на

прохання царя. Тим часом Іван Зейкан занедужав і 5 червня 1739 року помер. 

     За дорученням Петра I Іван Зейкан переклав на латинську мову написаний царем «Журнал или поданная

 записка императора Петра Великого» – важливий пам’ятник історичної думки. В державному архіві Будапешта

зберігаються латинські праці, написані Зейканом на Закарпатті після повернення з Росії. 

     Про Зейкана високої думки були російські письменники Ф. Прокопович, А. Кантемір та О. Сума-роков, а також

 тверський архієпископ Феофілакт Лопатинський, які підтримували реформи Петра I, хвалили «благочестие и

умение » Івана Зейкана. 

      Отака щаслива і драматична доля нашого земляка Івана Зейкана. 

• 2013 Березень
• 2013 Вересень
• 2013 Жовтень
• 2013 Листопад
• 2013 Грудень
• 2014 Січень
• 2014 Лютий
• 2014 Березень
• 2014 Квітень
• 2014 Травень
• 2014 Вересень
• 2014 Жовтень
• 2014 Листопад
• 2014 Грудень
• 2015 Березень
• 2015 Квітень
• 2015 Травень
• 2015 Вересень
• 2015 Жовтень
• 2015 Листопад
• 2015 Грудень
• 2016 Лютий
• 2016 Березень
• 2016 Квітень
• 2016 Вересень
• 2019 Травень
• 2021 Жовтень
• 2021 Листопад
• 2021 Грудень
• 2022 Лютий
• 2024 Січень